Буває, але не з вами

8

Я мама дитини-інваліда. Інваліда-колясочника. В принципі, напевно, на цьому варто було б і закінчити, але…

Я не буду говорити про відсутність пандусів, широких ліфтів і зручних проходів-проїздів. Я не буду говорити про неможливість нормального навчання і просто про можливості вийти погуляти.

Я запитаю у вас, люди на вулиці, в поліклініці, в магазині: навіщо ви так люто дивились на мою дитину? Він розфарбований у всі кольори веселки? Що в нас такого цікавого, що треба довго-довго йти з нами паралельним ходом і дивитися-дивитися-дивитися? Чому ви говорите своїм, сподіваюся, так само улюбленим дітям: «Не будеш слухатися — будеш таким же!»? Так от, не будеш! І дай Бог…

Люди, будьте милосердні та залиште нас у спокої! Так, нам важко, але ми теж вміємо радіти того життя, яка у нас є. Іншого немає і не буде. Дайте нам прожити його без вашого «ВіЕкшн ди від цієї коляски, синочку, заразишся!»

Спасибі. Щастя вам і здоров’я, добрі люди.