Нехай виживе найслабший

8

В мене зараз полетить купа дохлих кішок і тухлих помідорів, але мене до неможливості задовбав культ інвалідів. Не тих, що отримали інвалідність у процесі життя — на виробництві, в результаті нещасного випадку, на війні, в побуті, в бійці. Мене просто ставить у глухий кут підтримка вроджених інвалідів.

Федеральний канал, збір грошей на продовження життя дитині, якій задовго до народження визначили купу відхилень і наполегливо радили аборт за медичними показаннями, а матуся відважно відмовилася і пишається цим. Так, зібрали грошей, так, врятували (подовжили) життя. Все красиво, всі добрі і пухнасті, адже врятували! А що виходить в сухому залишку, якщо відкинути релігійний та морально-етичну лушпиння? А виходить, що вижила особина, яка в подальшому без підтримки ззовні навряд чи зможе вести повноцінне життя. Поки живі батьки — добре, вони будуть піклуватися і «тягнути» цієї дитини. Але одного разу батьки помруть, і кому в нашому суспільстві він буде потрібен? А вже якщо він дасть потомство, яке прийме у спадок весь набір діагнозів — тут у мене взагалі немає слів.

Раніше старообрядці зраджували смерті не тільки дитини з відхиленнями, але і його батьків. У що б вони не вірили і які б мотиви ними рухали, але вони несвідомо виконували одну з головних завдань — збереження генофонду. Зараз же, як це не сумно, йде зворотна тенденція: мати, яка народила інваліда, стає героїнею. А людина як вид тим часом вироджується.

Губителі роду людського, ви відверто задовбали!