Дядько Володя, обпалений висотою

8

Здається, коли я одягаю навушники, де-то спалахує червона лампочка. Прибігає мама. Боковим зором бачу, як ворушаться її губи, причому незрозуміло, чи вона зі мною розмовляє, то з батьком перекрикивается. Чую я приблизно таке:

— Чому ти втомилася бути покірною! Ти втомилася бути рабою! А дядько Володя впав зі стогоном, обпалений висотою… І взагалі, я свободі-е-ен, немов птах в небесах…

У певний момент ловлю на собі ненависний погляд і розумію, що весь цей бред адресувався мені. Знімаю навушники, прошу ще раз повторити. «Ні, ну нормально? Ну кому я розповідала…» — і ображено видаляється. Ось не можна ткнути в мене чим-то? Або пальцями перед носом поклацати, раз вже так хочеться поговорити? Невже не видно, що мене, по-народному кажучи, ковбасить?

Окремо хочеться побажати якнайшвидшої смерті людям, які, щоб поговорити, висмикують з вуха навушник. За дріт. Щоб ви згоріли! У мене через вас навушників на тиждень ледь вистачає. В такі моменти я відчуваю, як ця тоненька ниточка відривається від динаміка, так, наче в мені рветься якийсь нерв. Злобно повертаюся.

— Чого треба?!
— Привіт, кажу!
— Ти в курсах, що ти мені навушники за триста гривень щас порвав?

Насправді навушники куплені за червонець, але гнів сильніше.

Офонаревший погляд. Акуратненько виймає другий наушничек з мого вуха, боячись зайвий раз дихати. Встромляє собі. Завмираючи, натискає кнопку «Play», полегшено зітхає.

— Ну, працює ж!
— Працює! А якщо б не працювало?

Знову ображений погляд. І знову я злісний тиран.

Заклинаю вас! Будь ласка, навчіться спілкуватися з меломанами, не пошкоджуючи їх речі і нервову систему. Або, ще краще, ніколи не чіпайте людину в навушниках.