Не так вже, загалом, потворно

8

Я працюю в регіональній політичній газеті КПРФ. Моя робота — писати про те, як все погано, і влада нікуди не годиться. Про це ж пишуть, говорять і повідомляють всі інші. Скаржники поділяються на два види.

1. Ті, хто не знають телефону ЖЕК. Дзвонять нам зі скаргою, чому не прибирають гілки біля будинку. Щас, вся редакція зірветься і побіжить прибирати. Путін скасував пільги якимось черговим інвалідам-ветеранам? Дзвонимо в редакцію. Ставлю законне питання: «Ось я дівчина, журналіст, не дочка Путіна-Медведєва-Зюганова, працюю в газеті, а не в апараті президента. Що ви хочете від мене особисто?» Замовкають. Не знають.

2. Люди, які в чужому оці порошинку бачить, а в своєму — колоди не помічають. Це ті, хто шабашит у нас статтями. Я підробляю складачем. Літній пенсіонер, колишній вчитель, приносить статтю: ЄДІ — відстій, Фурсенко — на мило, наші школярі тупіють рік від року. Сам переносить слово «школа» як «школа».

В редакції не боги сидять. Як би ми не хотіли, ми не можемо змахнути чарівною паличкою і зробити так, щоб всім раптом стало добре. Почніть змінювати світ з себе, і побачите, що «життя не таке вже, загалом, потворна, і ви цілком відкриті для спокуси».