Картинка для привернення уваги

10

Не так давно я знайшов роботу своєї мрії. Через чотири роки помилок, довбання в стіну, шестимісячної голодування та інших приємностей, пішовши з лав пишучої братії, що я став фотокореспондентом хорошої, якісної обласної газети. Цілих півроку я був абсолютно щасливий, незважаючи на робочі дні за 12-20 годин і тотально завантажені вихідні. На цьому місці я змінив попереднього працівника, який раптово перестав розумно ставитися до обов’язків і, за словами колег, просто халтурив. До останнього я його не розумів, але, як зазвичай, прозріння приходить не відразу.

Спочатку робота Екшн сно приносила лише задоволення. Цікаві відрядження, нестандартні завдання, хороша зарплата, відпустки, оплачувані вихідні. Талантом мене начебто теж природа не обділила, як і працьовитістю. Через три місяці роботи посипалися пропозиції від московських компаній стати спочатку стрінгером, а потім і власним кореспондентом. Я відмовлявся, лише іноді продаючи свої кадри в хороші центральні журнали.

Сьогодні я чітко усвідомив, що прийшла пора звільнятися. Я допрацюю до літа і піду на вільні хліба у фріланс. Що ж так змінився?

Спочатку я не помічав, але виявилося, що у мене одночасно стало 15 начальників, тобто кожен журналіст редакції. І більшість не соромиться відкрито заявляти про те, що робота фотокора — це так, легкотня. Спочатку я не ображався і просто робив свою справу, якісно і швидко. Потім виявилося, що робота фотокора — для редакції Екшн сно справа третьестепенное. Тобто якщо журналіст добув ексклюзивний факт, то він молодець і суперпрофесіонал, а якщо фотокор після роботи поїхав заради одного кадру в не самий благополучний район і зробив ексклюзивне фото, то це в порядку речей, це нормально. Нещодавно перед відрядженням в інше місто за вісім годин автобусом почув чудове: «Так він же фотокор, навіщо ти йому розповідаєш, що йому знімати? Він і так все зробить, це його робота».

Я навіть не знаю, що стало останньою краплею, але один момент запам’ятався дуже добре. На годиннику шість годин вечора, я домовився з дівчиною випити вина в барі і вже зібрався йти. Підбігає один з наших спецкорів: «Терміново потрібний кадр героя сюжету, він дуже крутий мужик, і його треба зняти. Фото в номер на обкладинку, до сьомої години під’їдеш за цією адресою і зробиш пару кадрів. Я про все домовилася». Ну що ж, робота є робота. Скасовую побачення, замовляю таксі і їду. У мене було дуже багато важких зйомок, але ця виявилося найскладнішою. Мало того, що журналіст ні про що не домовилась, а людина попався примхливим до жаху, так він був ще і в устілку п’яний, і мені дві години знадобилося на те, щоб умовити його на зйомку. Прибігаю в редакцію під саму здачу номера, зливаю терміново кадри і чую: «А це фото йде не в номер, воно на суботу». Кореспондент переплутала дні тижня. І якщо ви думаєте, що вона вибачилася, то сильно помиляєтеся. На планерці я отримав лише втик за попередній кадр, який зробив після триденного відрядження в Китай, невиспаний і втомлений. Природно, голосніше за всіх мене лаяла та сама спец.

Журналісти, я працював в одному ряду з вами. І зараз, коли у мене трохи роботи, я допомагаю у відділі новин, час від часу заповнюючи смугу. Так чому ж ви вважаєте, що ви — королі редакції, а фотокори — обслуговуючий персонал? Я не збираюся вас переконувати та сперечатися з вами — я просто звільнюсь, благо пропозицій роботи у мене предостатньо. А ви працюйте, працюйте. Може, коли-небудь ви привчитеся давати адекватні завдання фотографа — і заздалегідь, а не під кінець дня. А мені вчити вас вже набридло.